Від "до" до "до"...

Від «до» до «до»

І знов журба стрічає лихо.

Затихло все. У залі тихо.

І скрипку сум бере у руки,

сумні й веселі грає звуки…

Бемолі грає і дієзи.

На шальках зважують терези

життя душі, твоєї долі.

Куди прямуєш ти поволі?

Лишись на хвильку, зачекай,

одну ще «до» мені заграй…

Життя іде, і ти йдеш далі…

Моєї пам’яті скрижалі

закарбували злу печаль,

а ти поїхав в жовту даль.

Даль сонця, моря і тепла,

любові, радості й добра.

На сцені звуки граєш ти,

у світ ти будеш їх нести.

А за мажором йде мінор,

і чути лиш акордів хор,

що з тризвуками поміж нот

їдять музичний бутерброд.

І ноти «ре» співають в тон,

несуть мені глибокий сон…

Ти граєш сам. Чи це погано?

Загоїть це чи зробить рану?

Когось тобі не вистачає?

Мовчиш? Не знаєш? Хто ж це грає?

Хіба не ти? Не скрипка твоя?

Душа чи мрія тиха моя?

В розраді музики – зажура,

сумної пісні палітура,

глибинна чаша струнних танців,

мелодія покірних пальців.

І третя нота, нота «мі»

таємне каже щось мені…

В кутку шепоче слово «сам»

чийсь голос: «Тихо – сам, він сам».

В безмежній пам’яті моїй

живе розрухи буревій,

існує буря слів святих,

нема мелодії без них.

Мелодії розкішних дум,

які дуетом кличуть сум.

Дуетом наших берегів

зі скелями та без мостів…

Самотньо грають ноту «фа»

й повторюють якісь слова…

Ти сам. І я сама. Нікого

в полоні простору німого.

А скрипка душу вириває –

струн не шкодує, вперто грає!

І серце мов сильніше б’ється,

а сум все грає і сміється.

Із сумом граєш ти на пару

і віртуозно сиплеш кару,

пасажами вкриваєш тишу.

Я не покину зал! Не лишу!!!

Бо довге «соль» мене тримає

і з залу ще не відпускає…

Та як не боляче мені,

яким не є мій стан душі,

дослухаю я до кінця:

мене чарує гра ось ця.

Твоя це гра, остання гра,

останні наспіви добра.

Тебе востаннє бачу я,

востаннє чую твоє «ля».

Усе, усе в останній раз:

ти йдеш, бо мусиш – кличе час.

Востаннє гляну в твої очі,

у чорні очі, повні ночі.

Останній раз потисну руку

до того, як знайду розлуку.

Всі погляди твої болючі

я не забуду. Всі співучі

слова твоєї скрипки рідні

і звуки виграшу свобідні.

І чую я тривожне «сі»…

Два погляди… Рука в руці…

Не конкуренти ми, ми – друзі.

І це усе – в твоїй заслузі.

Ми ще побачимось – чекай.

І в мелодійній розраді музики, як скрипаль,

глибинну зажуру та чужу – мою гірку печаль

у кришталеві келихи ти від душі

останні «до» порозливай…